Сірко

В одного чоловіка був собака на ім'я Сірко. Він уже зовсім постарів, і господар, не сподіваючись від нього жодної користі, прогнав його геть. Так Сірко опинився в полі, де й зустрів вовка.

— Чого ти тут блукаєш? — поцікавився той.

Собака пояснив: господар вигнав його, тож тепер він ходить полем. Вовк вислухав і запитав, чи хотів би Сірко повернутися. Він, мовляв, може влаштувати так, що чоловік знову прийме старого собаку.

— Зроби таку ласку! — попросив Сірко. — А я вже знайду, чим тобі віддячити.

Вовк запропонував хитрість. Коли господар із дружиною вийдуть у поле жати й покладуть дитину біля снопів, він схопить малюка та побіжить. Сірко кинеться навздогін, а вовк удасть, ніби злякався переслідувача, і відпустить дитину. Отоді собака поверне її батькам. Важливо було лише не помилитися полем: для цього Сірко мав ходити неподалік, показуючи вовкові, де працюють господарі.

Невдовзі настав час жнив. Чоловік із дружиною прийшли в поле, жінка поклала маленьку дитину біля копи — купи складених снопів — і взялася жати поруч із чоловіком. Раптом із жита вибіг вовк. Підхопив дитину й поніс через поле, а Сірко щодуху подався за ним. Господар криком заохочував собаку, цілковито покладаючись на його допомогу.

Сірко наздогнав вовка й забрав малюка, як вони й домовлялися. Коли він приніс дитину батькові, той дістав із торби хліб та шматок сала.

— На, Сірку, їж! Це тобі за те, що не дав вовкові дитину з'їсти!

Увечері подружжя поверталося додому вже разом із собакою. Щойно зайшли до хати, господар попросив дружину приготувати гречані галушки та щедро заправити їх салом. Зварені шматочки тіста подали до столу, за який цього разу посадили й Сірка. Чоловік сів біля нього, наклав їжі в миску й уважно дбав, щоб його рятівник і голодним не лишився, і гарячим не обпікся.

Отримавши назад дім і господареву прихильність, Сірко згадав про обіцянку. Він завдячував усім вовкові, тож треба було якось віддячити. Незабаром трапилася слушна нагода: господар видавав дочку заміж.

Собака подався в поле, відшукав вовка й запросив його прийти в неділю ввечері до городу. Пообіцяв провести в хату та пригостити за послугу, яку той йому зробив.

Вовк дочекався неділі й прибув у зазначене місце. У хаті саме справляли весілля. Сірко вийшов назустріч своєму гостеві, завів його всередину й посадив під столом. Тоді взяв зі столу пляшку горілки, набрав м'яса та поніс униз, до вовка.

Гості побачили, як собака забирає частування, й хотіли його побити. Та господар одразу заступився:

— Не чіпайте Сірка! Він мені добро зробив, а я за це робитиму добро йому, поки він житиме.

Тож Сірко безперешкодно вибирав зі столу найкращі страви й передавав своєму приятелеві. Частування вдалося: вовк наївся й напився, аж раптом оголосив, що хоче співати.

Для Сірка ця новина була зовсім недоречною. Досі люди бачили лише собаку, якому вдячний господар дозволяв брати зі столу їжу. Вовчий голос миттю виказав би того, хто ховався внизу.

— Не співай, бо тобі ж буде лихо! — застеріг собака. — Я краще ще пляшку горілки подам, тільки мовчи.

Вовк прийняв частування, але очікуваної тиші не настало. Допивши другу пляшку, він із новою рішучістю заявив:

— От тепер уже буду співати!

І завив з-під столу так, що його почули всі. Дехто з гостей кинувся тікати з хати, а дехто, навпаки, зібрався бити вовка. Сірко мусив знову вдатися до хитрощів. Він ліг на свого гостя, вдаючи, ніби хоче його задушити. Збоку це виглядало як напад на вовка, а насправді давало змогу врятувати його від людей.

Побачивши собаку над вовком, господар зупинив тих, хто поривався втрутитися:

— Не бийте, бо ще мого Сірка вб'єте! Він і сам з ним як слід розправиться.

Під захистом цих слів Сірко вивів вовка з хати й провів аж у поле. Лише там собака підбив підсумок їхнім взаємним послугам:

— Ти мені добро зробив, а я тобі.

На тому й розпрощалися.