Пан Коцький

Жив в одного чоловіка кіт. Поки був молодий, ловив мишей, а постарівши, уже не міг виконувати своєї роботи. Господар вирішив, що годувати його тепер — лише марнувати харчі, відвіз до лісу й там покинув. Сам поїхав додому, а котові довелося залишитися серед дерев.

Тут і нагодилася лисиця. Побачивши незнайомця, вона поцікавилася, хто він такий.

— Я пан Коцький, — відказав кіт.

Ім’я було поважне. Лисиця запропонувала йому стати її чоловіком, а сама зголосилася бути йому дружиною. Пан Коцький погодився, і вона повела його до своєї оселі. Відтоді догоджала йому як тільки могла: упіймає курочку — собі й шматочка не залишить, усе чоловікові віддасть.

Одного разу заєць, зустрівши лисицю, сказав, що зайде до неї на вечірні посиденьки.

— Краще не приходь, — дала вона зрозуміти. — У мене тепер пан Коцький. Він тебе розірве.

Так заєць дізнався про нового лисячого чоловіка, а від зайця вже почули й вовк, і ведмідь, і дикий кабан. Звірі зійшлися, щоб обміркувати, як би побачити цього грізного пана. Зрештою надумали запросити його на обід. Справа вимагала підготовки, тож кожен узявся принести щось до спільного столу.

Вовк пообіцяв м’яса для борщу. Кабанові дісталися буряки й картопля, зайцеві — капуста. Ведмідь збирався додати до частування меду. Усе роздобули, обід зварили, проте лишалося ще одне, найнеприємніше доручення: хтось мусив піти до лисиччиної хати й запросити пана Коцького.

Ведмідь заявив, що з нього поганий бігун: як доведеться тікати, не врятується. Кабан визнав, що й сам незграбний. Вовк нагадав, що вже старий та недобачає. Так, після всіх цих міркувань, вирішили послати зайця.

Той підбіг до нори й став біля входу на задніх лапках. Лисиця вибігла довідатися, навіщо він прийшов. Заєць чемно передав запрошення від вовка, ведмедя, кабана та себе особисто.

— Ми прийдемо, — пообіцяла вона. — Але ви завчасно поховайтеся, а то він вас розірве.

Ледве повернувшись, заєць заходився попереджати товаришів: лисиця звеліла ховатися, інакше її чоловік усіх передушить. Ведмідь поліз на дерево, вовк умостився за кущем, заєць сховався в кущах. Кабан зарився в купу сухого листя та гілля біля самого столу.

Невдовзі лисиця привела гостя. Пан Коцький, побачивши перед собою стільки м’яса, почав нявчати. Зі своїх схованок звірі чули в його нявканні слова: «Ма-ло!.. Ма-ло!.. Ма-ло!..» Виявляється, такого щедрого частування йому недостатньо! Який же апетит мусить бути в істоти, котрій усе це — мало?

Насправді кіт незабаром наївся й розлігся на столі. Аж тут у листі щось ворухнулося. Комар укусив кабана за хвіст, і той, не витримавши, смикнув ним. Панові Коцькому здалося, що внизу миша. Він миттю кинувся туди, де помітив рух.

Кабан, якому здавалося, що його викрито, зірвався зі схованки й побіг. Не менше налякався й кіт: замість миші перед ним виявився цілий кабан. Рятуючись, пан Коцький скочив на дерево — якраз на те, що його обрав собі ведмідь.

Той побачив, що кіт дереться просто до нього, і почав відступати вище по стовбуру. Доліз так високо, що дерево не витримало, і ведмідь гепнувся на землю. Вовкові досить було побачити цю метушню, щоб самому кинутися навтьоки. Заєць тим часом уже забіг хтозна-куди.

Коли всі знову посходилися, пригода лише зміцнила їхню повагу до пана Коцького. Ніхто не здогадався, що гість перелякався так само, як вони.

— Оце ж малий, а трохи нас усіх не поїв! — говорили звірі.